Рішення поїхати на уїкенд в Прагу виникло раптово, від несподіванки я навіть не придумала ніяких доказів проти. Чехія так Чехія, зрештою, нова країна - як нова цікава книга. З картинками. Величними, місцями похмурими, а місцями карамельно-ляльковими. Книга про таємниці, що пішли в далеке минуле. Десь тут, мабуть, були і рецепти створення філософського каменю - недарма алхіміки, віщуни і звіздарі так любили це місто. Любили і письменники, присвячуючи сотні і сотні сторінок загадковій атмосфері чеської столиці. Так моє спонтанне рішення провести вихідні наодинці з Прагою знайшло глибокий сенс.
Тупичок алхіміків.
Судячи з усього, ця вежа, що височіє наді мною, - похмура Далібока, описана знаменитим письменником-містиком Густавом Майеінком в романі «Вальпургієва ніч». (Він взагалі любив напустити туману, замішати на міських легендах історії без початку і кінця, які самі, у свою чергу, ставали легендами - як одна з найзнаменитіших його книг «Голем»). Як підійти до башти ближче - розуму не прикладу: в Малій Країні дуже багато кривих вуличок і внутрен-них кластерів, тунелів і проходів, і в них дуже легко заплутатися. Замість Далібока дорога (знову вгору!) Приводить мене на Злату вуличку. У давні часи тут жили алхіміки і всякі дивні лю-ди - про них Майринк теж писав. Я взагалі в Празі не розлучаюся з кни-гами - можу нічого в них не розуміти (дуже вже все там символічно і заплутано, не зрозумієш, де сон, де дійсність), але відчуття Міста - Не-звичайно сильно.
Злата вуличка - навіть не вулиця, а тупичок. Можу уявити: колись тут було похмуро, сиро, в темний колодязь між будинками проникали лише рідкісні промені сонця, а вночі тільки вештався в кінці вулички тьмяний ліхтар міг служити орієнтиром, що не висвітлюючи при цьому дороги. Вуличка навіювала похмурі думки й образи, зате зараз схожа на деревеньку веселих гномиків: крихітні будиночки, куди входиш, пригинаючи голову, розфарбовані в різні кольори, в маленьких віконцях розставлені сувені-ри: дерев'яні іграшки, губні гармошки, яскраві листівки та збірники легенд старої Праги . Ціни тут - ой-ой-ой, але зате дивитися можна в своє задоволення, так що уявляю собі, що я в музеї.
Міст між двома світами.
Знаменитий Карлів міст, кажуть, колись був навіть цілком проез-жей частиною, хоча повірити в це важко - надто вже він вузьке. Грубо го-воря, він з'єднує Старе Місце (Стару Площа) з Малої Стра-ної - два улюблених туристами району, але аура їх неймовірно від-Ліча. Якийсь затишний, домашній дух правого, «старого» берега (запахи гарячого шоколаду і глінтвейну!) - І холодне велич ліво-го, Малостранськой. Там, в Малій Країні, проморожені мармур-ні площі і строгі палаци, стиль яких наша екскурсовод за-чимось обізвала «казарменим класицизмом». Стилю такого, конеч-но, не існує, але суть вона передала вірно. Тут же і знаменитий розкішний собор Святого Вітта, в якому можна продрогнуть до ко-стей - сирий холод іде звідкись знизу, з усипальниць. З одного берега на інший туристи переходять над Влтавою. У кожному місті є вулиця, куди всі ходять «людей подивитися і себе поки-мовити», попозувати художнику, купити якусь дрібницю або «дощовий» пейзаж. Карлів міст-та сама вулиця. У денний час на ній постійна «пробка», проштовхувати насилу, зате тут можна зустріти найнеймовірніших персонажів. Наприклад, Старичі-ка з козою на мотузці. Японці з фотоапаратами, італійці з рюкзач-ками на спинах, німці з термосами - і біла пухнаста коза. Або весела строката процесія кришнаїтів з гучномовцем. Вони так воодушевляюще виспівують свої гімни і завзято танцюють, що з Мо-ста і до самої Старої площі за ними тягнеться низка цікавих - і я в тому числі. Коли людям добре, від них дуже легко заразитися веселощами, незалежно від релігійної приналежності.
Погляд знизу, погляд зверху.
Чехи спати лягають рано, встають теж рано, і святкової-ки - не виняток. Приїжджаю я до 9 ранку на Вацлавскую пло-лених, прогулююся по Старому Місцю, перетинаю головну річку Праги по мосту ... Туристи відсипаються після безсонної ночі, а я зна-Комлєв з містом. І в цей чудовий ранок, в цьому свіжому морозному повітрі він якось особливо велично піднімається наді мною. Кожною своєю башточкою, кожним шпилем вітає і нібито навіть підморгує змовницьки: ну от, брат, тут тільки ти і я - і вируюче Влтава.
Щоб поглянути на щільно забудований центр навколо Старої Пло-Щади, довелося піднятися на вежу міської Ратуші. Взагалі-то для всіх нормальних людей там є ліфти, я ж чомусь твердо вирішила йти пішки. Чим довше нудне сподівання-ня - тим розкішніше вид зверху. Кожен будиночок, кожна вуличка, тол-пи туристів, собори і церкви - все перед очима, така жива розписна карта міста.
Раннє морозний ранок. До полудня розпогодиться, сніг знову почне танути - навіть взимку температура тут рідко опускається нижче нуля, а вже ці -10, які випали на нашу долю, - велика рідкість, нам, значить, пощастило. Я вирішую поглянути на місто з точки вище, тільки вже з іншого берега. На екскурсії все якось бігом-бігом, ніде не можна просто зупинитися і постояти, подумати про своє, подихати повітрям чужого, але вже такого близького міста. А зараз він ще спить, тільки одинокий торговець сувенірами повільно тягне вгору по Старій Замковій сходах свій лоток. Обганяючи, я бачу, як він позіхає. Сходи довга і слизька, але зверху видно черепичні дахи, акуратні доглянуті дворики - це коштує важкого зрост-ждения. А ще тут можна уявити собі, що Останніх не-скількох століть не було і ти опинився в минулому - до речі, легко! Замкові сходи - відмінна точка огляду для любителів просто-рів. Звідси відкривається вид на річку - в одну і в іншу сторону, мости, пагорби. Навколо майже не видно машин і трамваїв, зате раптових-но може процокалі внизу коня з візком. Тут навіть попадається іноді дорожній знак: «Обережно, кінна візок!»
Чеська порція.
Нагулявшись і нагулявши апетит, до обіду тягнешся в найближче кафе. З першої ж спроби перекусити стає ясно, що меню треба вивчати уважніше: низькі ціни збивають з пантелику, і ти навіть не помічаєш, що замовляєш мало не цілого поросяти для од-ної себе. «Грецький салат малий» у мене асоціювався рівно з п'ятьма кубиками бринзи і п'ятьма маслинка - ні в одному закла-деніі у нас більше цієї норми не кладуть, але можуть - менше. Че-хи ж взагалі продукти не вважають. «Малий» салат виявився сгру-дружин в пристойного розміру салатник, який ми зазвичай наповнити-ем перед приходом гостей - це одна порція. І так у всьому. Поетів-тому дуже вигідно ходити в численні трактири і ресто-Ранчика невеликою компанією: один салат і одне гаряче блюдо можна розділити відразу на трьох. А приходиш на самоті - і начебто навіть вибрати нічого, все одно все не з'їси. Справжня дискримінація за обсягом шлунка!
Шопоголія.
Зрозуміло, я їду за кордон не по магазинах ходити. Мене цікавлять історія, мистецтво, архітектура, атмосфера ... Люди, врешті-решт. Але перед празькими магазинами встояти неможливо. Особисто я накинулася на музику і книги. Книги, зрозуміло, якщо з текстом, то англійською - у всіх великих книжкових магазинах є спеціальний відділ. А взагалі тут мої фаворити - альбоми чеських фотомайстрів. У Чехії багато чудових фотохудожників, відомих «широкому колу вузьких фахівців». Мені про їх існування повідав Інтер-нет. Є в їхньому щось особливе, задумливо-романтичне, - то виділяє їх із загальної маси. В основному їх мистецтво - чорно-біле, в ньому тіні більше, ніж світла, а оголене жіноче тіло підноситься приблизно в тій же ностальгічною серпанку, що і даху, мости і площі Праги. Людське тіло зображується приблизно так само, як древні стіни, шпилі, башти.
І раптом на тлі всієї цієї напівтонової строгості - вакханалія кольору від Яна Саудека. Це абсолютно божевільний креатор і, судячи з його турботам, той ще розпусник! Його альбоми - за винятком кількох загальнолюдських »сюжетів - навіть якось незручно показувати друзям (таке навряд чи подаруєш мамі чи молодшій сестрі), але погляд відірвати неможливо. І в усьому - у кожної еротичної мізансцені, у кожній іронічної композиції - щось таке невимовно чеське. В Інтернеті його роботи розходяться, розповзаються по сайтах і блогах з немислимою швидкістю. У тому ж, що стосується музики, Прага - місто класики. Особливо тут популярні Дворжак та Сметана - культурне надбання країни. Їхні твори обов'язково включають в концерти, щовечора проходять практично у всіх церквах міста. Я на такі меропри-ємства теж ходила із задоволенням, але церковні лави дуже жест-кі, в кам'яних церквах страшно холодно, а туристи з одухотвореними обличчями вальяжно розставляють ноги на такій спеціальній пріступочке для колін моляться. Цікаво, ці люди у себе вдома, в своїх стра-нах, коли-небудь бувають в церкві?
У магазині, на згадку про місто, я вибрала диск з ридаючої єврейської скрипкою і іноді вечорами перебираю образи Праги під ці коло-Ритні струнні стогони та схлипування.
Свята немає? Свято є!
А що ж, власне, головні свята? Наприклад, Новий рік? Як не дивно, в Чехії його не святкують. Я маю на увазі місцевих жителів - у них так не прийнято, нічна галас викликає легке здивування. Зате ту-Рісто веселяться на всю котушку - щиро, шумно, різноманітно. Ні-посередньо для новорічної ночі є багато варіантів: модна дискотека, справжня пивоварня з накидати під ноги сіном або знамените кафе, де бував сам Франц Кафка (у Кафки, до речі, смак був не ахти - кафе не дуже симпатичне). Можна і на місці прибити-ся до натовпам гуляють - у нашому маленькому затишному пансіоні веселощі йшло до світанку, з грою в сніжки і запуском феєрверків. У місцевих же в цей час своє свято - день святого Сильвестра (переддень Нового року). Ну і, звичайно, Різдво. Приїхавши до Праги в са-мом кінці грудня або в перших числах січня, встигаєш насл-диться строкатістю і багатством різдвяних базарів. Вся Староміська площа і довга Вацлавская під час свят уставлені дерев'яними кіосками з усякою всячиною - сувенірами, «вареним вином», солодощами, іграшками, картинами. Музиканти грають, екіпажі кінні їздять - відчувається дух народних широких гулянь, тільки в ролі народу - «понаїхали» туристи.
Ех, раз, ще раз.
Мабуть, це одне з тих міст, де ніколи не встигаєш зробити все, що намічено. Або просто хочеться повторювати свої прогулянки ще і ще, хочеться дізнаватися про Прагу все більше. Тому якось само собою відразу ж виникає бажання приїхати ще раз, і ще, і ще ... Наприклад, я так і не розучилася шкодувати про захований фасаді Тинський собору - весь час таке відчуття, що за «карамельної» при-будівництвом приховано щось грандіозне і неодмінно готичное. Не знаю, чи є там насправді щось особливе, або так і було заду-мано з самого початку. Собор можна обійти збоку, оцінити його колос-сальні розміри, закинувши голову, але він так тісно затиснутий між кривими вуличками, що загальної картини все одно не отримаєш. Я перебуваю в тужливої закоханості в празький міський транспорт - там не знають, що таке «час пік». І там всього три чи-ванні метро. Трамваї і автобуси ходять строго в зазначений час, а маршрут можна вивчити на зупинці. На одному з трамваїв я при-езжала майже під самі Порохові ворота, а вони то зловісно тим-нелі під мрячить не те дощем, не те дрібним снігом, то радо-стно виблискували на сонечку позолотою.
Я майже щодня разом з сотнями туристів стояла під відомого-кро астрологічними годинами - Орлоя, і чекала, коли фігур-ки, що прикрашають їх, почнуть рухатися. У певний годину це неіз-менно траплялося, потім площа оголошував радісний півнячий крик, як символ перемоги над злом, - і все змовкало. А мені так ні ра-зу і не вдалося розгледіти, що там відбувається насправді. Я знайшла маленьку криву вуличку, а на ній - приголомшливу лавку лахмітника: лиштви на замкові щілини, полурассохшійся акордеон, вуличні вивіски позаминулого століття, старовинні кава-Молка і чайнички, кишеньковий годинник. Але за старих часів довелося б за-платити занадто дорого. Так і пішла, зітхаючи. Я змогла оглянути тільки третину приголомшливого зоопарку, про який велика спокуса розповісти в окремому матеріалі. Я майже щодня сиділа на веранді симпатичного кафе і їла вос-хітітельние тістечка зі свіжими фруктами - за нашими мірками вся ця краса видається практично задарма («здарма» по-чеськи), а урон фігурі завдає мінімальної. Так би і сиділа завжди, роздивляючись свіжокупленими фотоальбоми, забувши про роботу і взагалі про все. І ще я тепер згадую Прагу кожен раз, як заглядаю в свій стре-мітельно худне гаманець - там практично всі коштує значно дешевше, ніж у нас, і гаманець, відповідно, порожніє повільніше. Я бачила місця, куди не возять туристів - вид на Прагу з іншого, про-промислової боку і пейзаж, на тлі якого знімався «Лімо-НАДН Джо». Невідомо, чи зможу побачити ще раз, тому що жи-ки навколишніх приватних будинків вимагають закрити проїзд. І я можу їх зрозуміти: таким видом - та що розмінюватися на дрібниці? Всіма виду-ми Праги! - Хочеться володіти поодинці.