Петро Красилів грає в кіно справжніх чоловіків - відважних офіцерів, благородних дворян, романтичних героїв. Хоча за великим рахунком йому і грати не потрібно. При одному погляді на Петра Красилова в голову приходять самі утішні для чоловіка епітети - порядна, сильний, чесний. Але, можливо, без своєї дружини він не досяг би таких висот. Петро Красилів та Ірина Шебеко - запорука успіху! Дізнаємося, що ж головний герой статті розповідає про себе.
З тих пір як я став по Відомими, все так і норовлять привласнити мені звання секс-символу. По-стійно чую на свою адресу, який я гарний і сексуальний. Але це зовсім не доставляючи-ет мені задоволення. Бо вважаю, що для чоловіка зовнішність абсолютно не важлива. І якщо для того, щоб справити на кого то враження, людино користується своєю гарненької фізіономією, а не розумовими здібностями, особисто мені він буде неприємний. Крім того, мені часто буває соромно, коли я бачу своє ім'я в якому-небудь рейтингу. Приміром, коли вийшов се-ріал «Не родись краси-вої», я опинився на пер-вом місці в рейтингу рос-сійських акторів. А така велика АКТР-са, як Аліса Фрейндліх, тільки на 37-му. Це ж просто смішно!
Серед великої коли-пра фільмів, в ко-торих я знімаюся, не так багато справді вартісних робіт. Одна з них - головна роль у фільмі «Звідки беруться діти». За сценарієм мою маму грає Лариса Удо-віченко, і навіть моєї ма-ме сподобалася така аль-тернатіва! Взагалі рабо-тать над цим фільмом було великим удовольст-Вієм - підібралася заме-чательная команда! На всій знімальній площад-ке не було жодного людино, з яким було б складно знайти спільну мову. А адже це велика рідкість. Я знаю дуже хороших артистів, з ко-торимі ні за що не зміг би ужитися на знімальному майданчику. Але на вибір ролі або фільму це б для мене ніяк не по-впливало. Тому що, неза-лежно від того, подобається-ся тобі партнер чи ні, ти все одно повинен ра-ботати. Потрібно грати лю-бов? Значить, ти повинен грати кохання. Це і є професіоналізм. Коли в житті ти людини тер-співати не можеш, а на сце-ні змушуєш глядача повірити в те, що лю-пак його.
За сценарієм фільму «Звідки беруться діти» в житті мого героя по-є дуже багато де-Тішек. Правда, не своїх, а підкидьків. Після зйомок я почав ставитися до дітей набагато серйоз-неї, ніж раніше. Мені ка-жется, що це такі зворушливі істоти, ко-торих ні в якому разі не можна ображати. А от жінки, наприклад, са-ми можуть дуже сильно образити. Причому вони де-гавкають це набагато ізощ-реннее чоловіків! Женщи-ни - більш тонкі психо-логи, вони швидше нащу-пивают слабкі місця і б'ють в них. Вони можуть зробити нам, чоловікам, дуже боляче, хоча ми рідко в цьому визнаємо-ся. А як безжально жінка може раскві-таться зі своєю соперні-цей! Чоловіки на таке не здатні. Ми якось менш жорстокі. З воз-раста у мене сильно по-змінювалося ставлення до жінок. Приміром, я зрозумів, що зовнішність не має ніякого ставлення-ня до їх внутрішнього мі-ру. Всі ці високі каб-луки, накладні нігті, наклеєні вії за великим рахунком нічого не варті. Зустрічати дружин-щин треба не по одягу! Потрібно відразу заглядати вглиб. А ще жінки вражають мене своєю витривалістю. Одного разу я цілий з'їдають-мочно день ходив на каблуках і до вечора так видихався, що не міг навіть говорити. А дівчата на височенних шпильках примудряються посміхатися, жартувати і кокетувати в будь-який час доби. Фан-тастіка. Вони не слабкий, а сильна стать!
Моя дружина, Ірина Шебеко - дивовижний-ная жінка. У нас з нею була любов з пер-вого погляду. Познайомилися-лись випадково, в зовсім неромантичної обста-новки. Вона, будучи сту-денткой, репетирувала в нашому театрі. І після ре-петиції їй треба було здати пожежникам ключі від репетиційного залу. А я в цей час сидів у холі на дивані, і вона, проходячи мимо, запитала, чи не бачив я пожежників. Побачивши її, я подумав: «Чому таке чудо ходить по землі, а я з нею не зна-ком?» Але в той час я жив з іншою жінкою, тому десь протягом півтора років не прагне-ся до тіснішої зна -комству. Ходив, вітаються-ся, робив вигляд, що мені це все байдуже. Чи то се-бе відчував, чи то її ... А потім зізнався в люб-ві. Вона відповіла мені вза-імностью. І, що здивуй-кові, мені відразу захочуть-лось на ній одружуватися. А адже до цього я довгий час жив з жінкою і навіть не думав про одруження. Пропозицію коханій зробив по теле-фону. Я грав виставу і між першим і другим актом попросив її вийти за мене заміж. Вона про-мурижили мене до вто-рого акту, а потім злагоди-сілась. А взагалі можу сказати точно, що по-двигнути чоловіка на одруження може тільки любов. І якщо чоловік твердить, що любить жінку, але одружуватися не хоче, значить, це не любов, а нісенітниця.
Найбільше досягнень-ження в моєму житті - це мій син. До жалкую-нію, зараз ми бачимося не так часто, як мені хо-лося б. Я живу від не го окремо, у мене дру-гаю сім'я. Життя диктує свої умови. Мене трохи заспокоює те, що ми багато знаємо один про одного. Зустрічаємося, созва-Нива, у нас є ка-кі-то спільні справи. Я гор-жусь своїм сином! Він ходить до секції фігурно-го катання, і, на відміну від мене в дитинстві, йому це подобається. Син катається вже цілий рік і досяг чималих успіхів - у нього навіть дві медалі є.
Я вважаю, що багато проблем з'являтися-ся через те, що лю-ди схильні все ускладнювати. Треба ставитися до все-му простіше. Напри-мер, ще недавно я був дуже пізнаваний, до мене часто підходь-ли на вулицях, просили автограф. Але от пройшов серіал «Не родись кра-сивої», і цей-час мене впізнають менше. Але мене це не засмучує. У всьому завжди є свої плю-си. Значить, буду частіше гуляти.
Адже багато речей Прех-дящі, сього-дні вони є, а завтра немає, і не варто про-ращается на них особливої уваги. Хоча, звичайно, це дуже зручно, коли тебе впізнають в магазинах або ресторанах. Можна без черги пройти. А ес-ли не впізнають, можна і постояти. Ну і що? Дру-Гії люди стоять і нічого. Яка різниця?
За вдачею я досить за-критий чоловік. Не люблю порожньої балаканини. Тому у нас в сім'ї не прийнято ввечері соби-раться за столом і обгово-дати те, що відбулося за день. Якщо хочеться чимось поділитися - розповіді-вай. Не хочеш - не рас-розповідай. А взагалі я з великим задоволенням слухаю, ніж говорю сам. Мені з дитинства говорили, що я хороший слухач. І це правда. Я все частіше замовкаю, воліючи послухати інших.
Я ніколи не розумів тих чоловіків, які при виборі подруги жиз-ні в першу чергу об-ращается увагу на її хазяйновитість і розумі-ня смачно готувати. Для мене важливі зовсім інші якості - відданий-ність, доброта, розум. А до побуту я ставлюся просто. Якщо треба, можу сам і приготувати, і прибрати-ся. А якщо ні в мене, ні у моєї дружини немає бажання готувати вечерю, ми можемо піти в ресторан. У Моск-ве зараз багато кругло-добових закладів. Ду-травня, що з їжі не варто робити культу. Головне, щоб нам з коханою завжди було цікаво спілкуватися один з одним. Хоча мені пощастило: вдоба-вок до всіх своїх досто-інство моя дружина, Ірина Шебеко, потріть-сающе готує.
Найголовніше - вірити в хороше. У диво, ес-ли хочете. Часто буває так, що ти мрієш на перший погляд про щось абсолютно недосяжними-мом, а навколишні вва-тануть тебе диваком, запевняючи-ють, що твоя мрія нездійснених-точна. Не вірте їм. Вір-ті тільки в себе і в свою мрію! Пам'ятайте Ассоль, яка вірила в червоні вітрила? Ось так і треба жити! І тоді все орга-тельно збудеться!
Петру Красилові та Ірині Шебеко ще багато що належить пережити в житті. Хто знає, як складеться їхня доля? Але що б не сталося, вони пережили багато чудових подій, про які вони будуть згадувати з ніжністю і любов'ю.